Сеть знакомств для любителей книг




Интернет реклама УБС
Художественные



Поделиться в Facebook
Дитер Генрих
Свідоме життя. Дослідження співвідношення суб

Твір сучасного німецького філософа Дитера Генриха присвячений розгляду фундаментальних проблем класичної теорії суб'єктивності. Автор намагається показати вкоріненість спекулятивного мислення в динаміці життя свідомості. В межах цього проекту він порушує проблеми можливості метафізики у сучасному світі, істини і фікції, вдячності як фундаментального виміру людського буття.

Дитер Генрих : Свідоме життя. Дослідження співвідношення суб

[написать рецензию на эту книгу] [добавить книгу в закладки]
Конкурс Goethe-Institut
Пропонований українському читачеві переклад дослідження німецького філософа Дитера Генриха можна уважати направду унікальним. І не лише тому, що ця книжка ще не перекладена жодною іншою слов’янською мовою, а передусім тому, що вона містить ориґінальну теорію самосвідомості, викладену одним із найцікавіших академічних німецьких філософів повоєнної доби.
Особливою книжку робить також те, що автор звертається до, здавалося б, вже марґінальної філософської проблематики, яка релевантна хіба що для історико-філософського дослідження, а
саме проблематики самосвідомості та теорії суб’єктивності. Ця проблематика виглядає марґінальною на тлі двох основних тенденцій, що властиві філософії ХХ століття. По-перше, марґіналізація класичних теорій суб’єктивності від Декарта до Геґеля завдячує нищівній та впливовій критиці, якої зазнали ці теорії з боку одного з найвидатніших філософів
ХХ ст. Мартина Гайдеґера та його послідовників. Гайдеґер, зокрема, уважав, що редукціоністські спроби класичних теорій суб’єктивності висновувати об’єктивну значущість пізнання та досвіду з синґулярного принципу – самосвідомості –призводять до двох загрозливих тенденцій: з одного боку, до нехтування буттєвим підґрунтям запитування про смисл та значущість, з другого боку, до інструменталізації природи та Іншого, що становить наслідок думки про всемогутність самодостатнього суб’єкта як універсального носія значущості та смислу. По-друге, ця марґіналізація пов’язана з так званим мовним поворотом (linguistic turn), існпірованим австрійським філософом Людвіґом Вітґенштайном та його численними англо-американськими послідовниками, а у німецькомовному просторі розвинутим Карлом-Отто Апелем, Юрґеном Габермасом та Ернстом Туґендгатом. Ранній Вітґенштайн гадав, що суб’єктивність не
становить частини світу, а є його межею (TLP 5.632, 5.641), тому не може бути залучена до пояснення фактів світу та станів справ. У своїй же пізній теорії він намагався
обґрунтувати, що смислові зчеплення народжуються винятково у мовних іграх, які позбавлені єдиного смислового осердя, яке б відповідало за їхню значущість.
Проте вже у 70-х роках ХХ ст. у німецькому Гайдельберзі постав теоретичний рух, який Туґендгат назвав «Гайдельберзькою школою» у теорії самосвідомості. Засновником цієї школи був автор пропонованої нашому читачеві книжки – Дитер Генрих, окрім якого до школи
належали його учні та колеги, серед яких на найбільшу увагу заслуговують Ульрих Потаст, Конрад Крамер та Манфред Франк. Проте основні думки, які справили вплив на усіх представників цієї течії, виклав саме Генрих.
Генрих, зокрема, переконливо увиразнив, що вже у класичних теоріях самосвідомості, передусім у Фіхтевій, була здійснена спроба уникнути суперечностей, пов’язаних із рефлексивною моделлю опису самосвідомості, яка неминуче призводить до різних теоретичних парадоксів.
Тобто у разі визнання рефлексії основним способом доступу до самосвідомості (знання про себе) ми маємо водночас погодитися з тим, що самосвідомість заразом становить як знання, так і предмет знання. Окрім кола в обґрунтуванні така думка також призводить до уречевлення знання про себе, яке у такому разі слід розглядати як предметний артефакт.
Головним теоретичним відкриттям раннього Генриха, яке він виклав у двох статтях «Фіхтеве початкове вбачення»
(1966) та «Самосвідомість. Критичний вступ до теорії» (Selbstbewusstsein. Kritische Einleitung in eine Theorie) (1970), можна уважати думку про нерефлексивність самосвідомості. Ця думка конче призводить до далекосяжніших теоретичних наслідків. По-перше, нерефлексивність самосвідомості імплікує її непредметний
статус, тобто ми не можемо описати самосвідомість завдяки тезі про наявність внутрішнього сприйняття (innere Wahrnehmung), в яке, наприклад, вірив австрійсько-німецький психолог та філософ Франц Брентано. По-друге, самосвідомість
вже присутня у предметному знанні та становить його стрижень, а отже, її не треба додатково досягати в актах другого, непредметного рівня, як, приміром, уважав неокантіанець Пауль Наторп.
Такі міркування Генриха спричинили бурхливу дискусію серед дослідників спадку німецького ідеалізму, адже не забуваймо, що Генрих обґрунтовує свої ключові думки з огляду на класичні теорії самосвідомості, хоча й істотно критикує останні. Ця дискусія відбувалася у двох річищах – історико-філософському та систематичному. Історико-філософська
дискусія розгорталася довкола Генрихової інтерпретації Кантової трансцендентальної дедукції, а систематична – довкола ориґінальних теорій Генриха та його учнів.
Пропонована українському академічному загалові книжка «Свідоме життя» становить попередні підсумки Генрихової ориґінальної теорії (передумови якої я коротко окреслив вище), які він підбив та узагальнив у своєму останньому систематичному творові «Мислення і самобуття. Лекції з суб’єктивності» (Denken und Selbstsein. Vorlesungen &­#252;ber
Subjektivit&­#228;t) (2007). Проте це аж ніяк не свідчить, що це дослідження несамодостатнє.
Провідною ниткою цієї книжки є спроба реабілітації не так класичних теорій самосвідомості, як самого мислення, що взорується на суб’єктивність та знання про себе. Головна метафора книжки – свідоме життя (bewu&­#223;tes Leben) – спрямована проти розуміння самосвідомості як
логічного оператора (Генрих називає це «оператором тотожності» (с. 98)), що відповідає за фальсифікацію та верифікацію предикативних суджень, тобто проти суто функціоналістського тлумачення знання про себе. Генрих стверджує, що самосвідомість являє собою принципово процесовий, тобто життєвий стан справ: «А позаяк і життя є таким словом, що – як зазначалося – містить певний сенс руху, то, можливо, і варто розуміти процес, в якому перебуває суб’єкт, як життя, для якого є важливим, що воно має здійснюватися в свідомості суб’єкта про себе та з неї. Обидва ці слова беруться разом, коли людині приписують свідоме життя» (с. 19). Ця думка значить, що на відміну від інших проявів життя, наприклад, органічного, свідоме життя неможливе без стосунку до себе, без інтимного, тобто неупредметнюваного, знайомства з собою (Selbstvertrautheit).
Така знайомість завжди існує там, де існує мова: «мова може бути пояснена лише як середовище, а не як інструмент порозуміння. Суб’єкти не можуть домовлятися про її вжиток, бо сама домовленість вже передбачала б такий ужиток. Із цього випливає, що налагодження комунікації припускає реальну спільність між суб’єктами, котрі взаємно ставляться один до одного» (с. 58). У цій думці Генрих ніби нагадує, що мова ніколи не перебувала поза орбітою теорії самосвідомості, а становить її осердя, хай навіть не завжди артикульоване. Мови (звісно, йдеться про рідну мову), як і самосвідомості не треба додатково досягати. Ми вже завжди у мові, у знанні про себе, вив’язатися з якого можна лише втративши зв’язок із самим собою, а отже, й зі світом, простіше кажучи, втративши зв’язок із власним глуздом.

Насамкінець слід дещо сказати про переклад Генрихової книжки, який зажив слави вишуканого стиліста, недарма у
2006 р. йому присудили Німецьку мовну премію. Переклад книжки здійснив відомий київський філософ Віталій Терлецький, який до цього переклав «Пролегомени» Канта. На мою думку, Терлецькому вдалося перекласти не лише поняттєву мережу Генрихової теорії, що дуже важливо передусім у навчальних цілях, а й передати українською вишуканий стиль філософа. Проте є й деякі нюанси, на які хотілося б звернути увагу. Перекладач місцями зловживає активними дієприкметниками, які властиві німецікій, але, як відомо, мають дуже обмежений вжиток в українській, особливо це дається взнаки у перекладі одного з головних для книжки понять – wissendes Selbstverh&­#228;ltnis, яке Терлецький переклав як «знаюче самовідношення» (с. 58). Як бачимо, окрім активного дієприкметника Терелецький ужив ще й досить абстрактний термін, який в українській уживають лише
математики та суржикомовці, – «відношення», тоді як Генрихові не йдеться про рефлексивне відношення, а про нерефлексивну знайомість із собою, якій радше відповідає живомовніший «стосунок». Якби замість «знаючого самовідношення» у перекладі фіґурував «знаннєвий самостосунок», тоді перекладові годі було б взагалі щось закинути.
Отож можна казати, що Генриховій книжці дуже пощастило з перекладачем, що, на жаль, не завжди можна сказати про переклади наукової та філософської літератури українською.


Рецензія с 100buch.in.ua

Поделиться в Facebook взять код для блога
19/21  = 40
Дитер Генрих Свідоме життя. Дослідження співвідношення суб

С этой книгой читают:
 


Еріх Фромм
Мати чи бути?
 


Йорг Баберовскі
Червоний терор
 


Мора Терезія
День у день (Alle Tage)
 


Райнер Марія Рільке
Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе
 


Германн Юдіт
Нічого, крім привидів